Історія ялинки (дубль два)...

Рік тому я востаннє писав і якраз з приводу різдва.

Та раптом виявилося, що варто цього року написати продовження історії сімейної ялинки. Вона особлива, і буквально кожний, хто зустрічається зі мною в онлайні питає про неї. Вона того, дійсно, варта:

Кілька разів, відповідаючи на питання про неї я розповідав стисло історію, яку 10 років тому записала Мама.Навіть важко в це повірити вже - десять років... Але сьогодні, можливо через традиційну паузу, що я взяв на свята, я зрозумів, що продовження історії ялинки, само по собі, варто того, щоб його записали сьогодні.

Для початку, я сьогодні усвідомив, що тоді, на новий 2015 рік - це був останній раз в тому житті, коли Мама встановлювала і прикрашала цю ялинку. В жовтні 2015 року Мами вже не стало, а потім на багато років залишки того життя поневірялися по різних закапелках. Але те, справжнє, життя ніби було законсервоване допоки не настане потрібний час.

Я згадав сьогодні, що ялинка і стародавні ялинкові прикраси - були чи не найпершими, що я надіслав з Запоріжжя до Львова, коли переїхав сюди у 2022 році. І саме новий 2023 рік у Львові був перший, коли цю ялинку було зірано знову і прикрашено. Та відтоді це вже купа нових традицій, що із нею пов'язані. Ціле нове життя.

Щороку тепер ми збираємо її у Листопаді, а розбираємо у Червні. Щороку на ній з'являється одна нова прикраса, підписана датою, коли її було придбано. Половина древніх іграшок з неї була переправлена в США (не всі, на жаль доїхали), але ось вже три роки як вона є дуже важливим зв'язком між світами. Якраз про ялинку, як про зв'язок світів несподівано сьогодні прийшла думка.

Справа в тому, що коли ялинка приїхала до Львова, її стовбур, виготовлений на радянському воєнному підприємстві у Барнаулі на початку 60-х років на особисте замовлення мого діда з нагоди подорожі Союзом чеських мандрівників Зікмунда і Ганзелки, був чимало пошкоджений і практично її не можна було нормально зібрати знову. Щоб встановити ялинку у Львові 60 років по тому, довелося звернутися до знайомих на українському воєнному підприємстві, які скопіювали і зі збройної сталі відтворили стовбур ялинки, що скручується. Що, з того часу, дозволило щороку перетворювати її на символ незламності, надії і майбутнього життя.

Такий своєрідний міст між різними світами.

Але дуже символічно звучить тепер давньоримске - Alea iacta est. Rubico est transit. 

Залишити все зло в минулому. Вибір зроблено. Свобода - це наша релігія.

З Новим Роком життя і з Різдвом. Так переможемо.

Різдвяне (щоб пам'ятати)

Бог свідок - я не хотів дивитися цей фільм. Я і вперше навіть до середини не зміг додивитися, а зараз - й поготів...

Але сьогодні хтось в одній з українських груп, де я подекуди спілкуюся, розмістив тей лаконічний та напрочуд чуттєвий пост:

Якщо ви не розумієте англійською, то я перекладу (чи варто перекладати російською для тих, в кого "щелепа не пристосована до української"?):

Кожного разу, коли ви почуєте цього року "Щедрик", будь ласка, пам'ятайте, що його автор, Український композитор Микола Леонтович, був вбитий росіянами 23 січня 1921 року.

101 рік по тому росіяни все також вбивають Українців. Тому це не "війна путіна". Пам'ятайте це. 

Щасливого різдва.

І ось після цього - я мав не просто подивитися цей фільм знову. Я мав додивитися його до кінця. 

Ще з зими 2013-2014 року, яка нас змінила, доволі часто доводилося згадувати, або пояснювати, що якщо уважно дивитися на те, що відбувається зараз - можна зрозуміти, що відбувалося у минулому. Ось і цей випадок - якраз про те, щоб розуміти, що відбувалося в звичайному повсякденному житті людей, через мирне існування яких прокотилася війна.

Вдивляюсь в обличчя героїв фільму на постері і постійно порівнюю з фотографіями предків, які збереглися. Та, так само, з фотографіями багатьох знайомих мені людей, яких вже немає, бо вони загинули на війні. Слухаю різдвяну проповідь Отця Павла, який ніби знову розповідає десь з глибини моєї душі. Про що?

Про те, що попри всі намагання зла знищити все, що існує - частина життя завжди пребуває і, навіть з найменшої частини, відновить і переможе, хоч інколи нам і буде здаватися, що це неможливо. 

Цікаво, що за тиждень, що минув перед різдвом, я мав стільки випадків, коли, спілкуючись з нашими іноземними партнерами, мене просто душило від безсилля... Від усвідомлення, що всі ці поважні люди, при всьому їх ввічливому поводженні - не бачать і не розуміють, не можуть зрозуміти, яка війна і за що відбувається на теренах України. І інколи доводилося доволі жорстко пояснювати, але навіть це - марно. Не бачать, не чують, не розуміють...

І цікаво, що на цей різдвяний вечір від тієї злості і безсилля не лишилося геть нічого. Напевно, та сама частина вічного життя прибрала сьогодні все зайве і хтось ніби сказав "Нехай. На все Воля Божа..."

Тому, дякую Тобі, Боже, за все. Поки є можливість - робимо, що должно і нехай будь, що буде.

Хростос ся рождає. Славімо Його.

Так переможемо.

Про відповідальність

Напевно, я ніколи не зрозумію, як ціла країна з населенням понад сто мільйонів людей, повна таких дорогоцінних в контексті розвитку світової цивілізації природних ресурсів - могла настільки збожеволіти. Але, як це завжди було в контексті світової історії (дякую, історичний факультет!) - все залежить від певних особистостей та їхньої ролі на певному етапі розвитку суспільства.

До чого це я?

Просто посеред ночі на мене справив неабияке враження черговий шедевр у виконанні чергового рашиста, інтерв'ю з яким записав і опублікував Дмитро Карпенко на своєму шедевральному каналі Apostle Dmytro Karpenko. Ось цей - 

Не варто витрачати час і сили на коментування цього матеріалу. Достатньо подивитися від початку до кінця, щоб зрозуміти. Але саме це відео підштовхнуло мене до того, щоб згадати ще одну цікаву сторінку з історії мого роду. Оскільки я вже взявся записувати окремі історії - то варто продовжити, поки маю таку можливість, наснагу та натхнення.

В 2021 році, коли я взявся збирати і систематизувати всі документальні і історичні свідчення щодо тих людей, що жили в цьому світі до мене - я дуже поспішав. Я намагався встигнути якомога швидше і якомога більше встигнути забрати документів і інформації з території рашистської педерації. На превеликий жаль, неймовірна кількість історичних документів, що можуть пролити світло на історію мільйонів родин - вивезені і надійно зберігаються там, щоб ніхто не дізнався правду про "щаслівоє дєтство" і тому подібне. Деякі дуже важливі документи я був щасливий встигнути отримати буквально 20 лютого 2022 року, коли вже було цілком зрозуміло, що війна вже почалася. Але історії про спілкування з "запарєбріковим народонасєлєнієм" це окрема тема і про це продовжити можна буде коли-небудь іншим разом. Наразі я згадав історію, яку хотів записати через те, що не так давно мені доводилося розповідати її і дискутувати з цього приводу.

Мова про мого двоюрідного діда - Олексія Євсеєвича Мальцева. Старшого брата моєї бабусі - Варвари Євсеївни. Ось ця частина роду:

Так, це та родина, яку я зміг відшукати завдяки запису в метричній книзі про народження у 1897 році їх першого сина - Михайла (теж, пам'ятаю, як радів своєрідному подарунку на Новий рік, отримав довідку з Алтайського архіву 29 грудня 2021 року, а потім, завдяки цьому запису, 2 січня вже 2022 року знайшов запис про вінчання прадіда і прабабки в м.Кобижча, Козелецького уїзду Чернігівської губернії...). Це ті козаки на прізвище Малець, що в пошуках кращої долі одразу після одруження у 1895 році поїхали на схід, щоб отримати там обіцяну землю, субсидії і побудувати, як українці вміють, своє власне потужне селянське господарство, народити дітей і плекати надію на краще життя для них.

Як водиться, Друга світова війна не обійшла стороною майже нікого. В тому числі і Два брата Андрій та Олексій опинилися на війні. Андрій служив разом з моїм дідом Михайлом Петровичем, який після війни і одружився на наймолодшій в родині Мальцевих Варварі Євсеївні (теж окрема історія...). І серед інформації, яка зберігається в архівах міністерства нападіння рашистської педерації в тому числі я знайшов і записи про них. Але якщо народжений у 1908 році Андрій пройшов всю війну у складі 5-ї гвардейської дивізії і закінчив службу гвардії лейтенантом, то шлях його молодшого брата Олексія обірвався дуже швидко.

Його 928 стрілецький полк 252 стрілецької дивізії був зформований 15 липня 1941 року. Так, один з тих самих "маршевих полків", які просто не рахували, як зараз в безкінечних наступах на Авдіївку, і кидали, щоб завалити м'ясом німецькі війська, що стрімко наступали на Москву. І вже 8 листопада 1941 року в його послужному списку значиться "Вибув" і три літери в графі, що позначає причину. Замість звичних вже "вбито", або "поранено" в нього єдиного значиться "ВМН".

На початку лютого 2022 року я навіть знайшов спосіб дістати матеріали з того клятого архіву. Разом в моєму списку було 14 родичів, чиї особисті справи впродовж року я планував витягти звідти з усіма документами, що в них зберігаються. І чи не найперше, що мене цікавило - це пояснення цього самого "ВМН". Чому?

Тому що ВМН - це "Висшая Мєра Наказанія".

Двоюрідного діда Олексія розстріляли під Москвою у віці 31 року. На жаль, знову ж таки, я не встиг розшукати і отримати матеріали і документи, які б пояснили, що саме відбулося, як це сталося і де може спочивати Олексій Мальцев. Але, як я часто повторюю, крізь покоління люди та їхнє життя не змінюється і якщо ми розуміємо себе зараз, то ми розуміємо і дії наших предків і навпаки.

Тому я дуже добре можу уявити собі, як поводить себе 30-ти річний українець (а за матеріалами останнього перепису населення імперії у 1917 році родина себе ідентифікувала саме так - і в переписі зафіксовано принизливе "малоросс", попри те, що мешкала родина на Алтаї вже 20 років), якого забрали з його охайного, заможного будинку в селі, і хтось з командирів сотнями кидає таких, як він в безглузді атаки задля втіхи тодішнього кривавого диктатора.

І цей хлопець, вочевидь, не тримав язика за зубами і вільно висказав все, що про це думає і, можливо, ще й організував певний осередок спротиву... А чому б ні? І саме це, цілком ймовірно, і стало причиною того, що його і декількох інших таких як він, мовою сьогоднішніх окупантів-рашистів - "обнулили".

Чи колись я дізнаюся справжні обставини цієї смерті? Поживемо - побачимо. 

Але ось що я точно ніколи не зрозумію. Як мій власний батько свого часу міг у відповідь на мої дослідження і пояснення просто сказати "Мене це не цікавить". Та, ба більше - як я вже писав раніше - ще й агресивно висловлювався з цього приводу.

Та, повертаючись до того інтерв'ю, з якого починалася ця історія... 

Дивишся на той шедевр зараз і розумієш, яким чином все відбувається. Тому, варто повторити знову: через розуміння сьогодення ми розуміємо нашу історію, через знання історії - розуміємо сьогодення.

Але, так чи інакше - все одно, переможемо. Карфаген буде зруйнований. Документи будуть відновлені. Пам'ять буде збережено.

Про трагедії

Щось сьогодні забагато було підказок, що треба записати історію, пов'язану з родиною. Непросту історію, яких я завжди уникав, але після того, як передивився ще раз фотографії, документи і публікації Мами - переконався, що таки дійсно. Варто записати, щоб пам'ятати. В якості епіграфу на думку спала фраза - 

Дивні діла твої, Господи... 

Отже...

Першим поштовхом до того, щоб спробувати записати свої роздуми на цю тему стала публікація в групі на Американському континенті (з 2022 року я підтримую багато зв'язків там), присв'ячену роковинам Голодомору в Україні.

Спільнота закликала поділитися родинними, якщо вони є, історіями щодо цього невимовно чорного року і я задумався. Ще у 2021 році, коли я кинувся шукати, збирати документи і свідчення з історії свого роду, я стикнувся з тим, що і мій рід якимось чином виявився пов'язаним з цією трагедією. Але не зовсім так, як більшість типових згадок, що публікуються.

Одна з перших історій, яку написала Мама в цьому часописі загалом описувала її походження і аж до 2021 року я сприймав її як істину. В першу чергу Мама згадує свого батька - Журавльова Івана Васильовича - про якого трохи пізніше окремо написала історію "Номенклатура отдыхает" і розповіла, як виглядало життя партійних високопосадовців у Радянському Союзі.

В 2021 році я, так само, в першу чергу цікавився лінією мого походження з боку батька (що теж принесло багато неочікуваних історій), але, згодом, мені стали цікаві і деякі незрозумілі протиріччя в історії мого діда, Івана Васильовича. Це зараз я маю невимовний жаль щодо того, що останні роки його життя (він помер у 1999  році) запам'яталися жорстокими конфліктами і, на жаль, тепер його вже не розпитаєш про справжні деталі. І у Мами залишилося те ж саме - ще одна частина цього пазлу була записана нею під назвою "Фотографии без истории". Але і там мама згадує те, що я теж чудово пам'ятаю - коли я намагався розпитувати діда про його ранні роки і його походження він категорично відмовлявся про це бодай щось говорити, сильно нервував і поводився агресивно. Дійсно, була у нього якась тайна...

Що було не так?

Те, що я пам'ятав з розмов з Мамою про його батьків (не буду поки що називати імен і прізвищ) - що батько був гірничим інженером в славетному місті Юзовка (так, тепер це, трясця йому, Донецьк, окупований рашистами з 2014 року). Що у 1934 році Іван, його молодший брат і старша сестра опинилися просто на вулиці, бо однієї ночі "чорний воронок" просто забрав батьків з дому і більше ніхто їх не бачив. Що не дивно, з огляду на згаданий інженерний фах і період масових сталінських репресій. І, звичайно, коли я почав шукати все підряд, я звернувся до Національного Банку Репресованих в Україні і... не знайшов нічого. За відомими мені комбінаціями імен, років, прізвищ, різних їх написань я не знайшов жодного запису, який би співпадав з моїми родичами. Я звернувся до Харківського обласного архіву (так, того самого, в який потім у 2022 році прилетіла кацапська ракета...) із запитом про записи про народження братів і сестри Журавльових. І, згодом, отримав довідку про те, що сестри з такими даними немає, а два брата - будь ласка, тримайте копії з книги реєстрації:

Плутанина з віком бітьків не принципова - взагалі раніше це було дуже звичним явищем (у 1925 році Василю Петровичу 50 років, Марії Якимівні - 36, а наступного 1926 року - йому 48, а їй 38...). Але решта дат, імен і даних співпадають. Крім того, що старшої доньки (яка ніби мала народитися у 1922 році) в них немає. Взагалі інших дітей немає... І тут я замислився більше.

А яким чином, Іван Васильович, вочевидь, старший син репресованого "врєдітєля" і "ворога народу", що у 1934 році опинився на вулиці просто безпритульним і якому, в принципі було закрито всі перспективи подальшого життя - раптом стрімко став робити кар'єру в Запоріжжі, починаючи з 1940 року і потім ще і керував районною адміністрацією в Барнаулі і ще зайняв керівний пост в Комуністичній партії цілого Алтайського краю?

Коли раціональні засоби досліджень вичерпані, цікаву додаткову інформацію для роздумів можуть дати нераціональні.

І так, восени 2021 року я розмовляв із своєю давньою знайомою і спитав, що вона відчуває і що може сказати про Івана Васильовича. Вона попросила показати його фотографію, уважно подивилася на нього, подивилася на мене і почала розповідати.

- Це не його ім'я. Точніше, ім'я Іван - його, а решта - прізвище і по-батькові - не його. Бачу, як він спекотним літом він йде босоніж по запиленій дорозі, йде сам. Це дорога десь між Донецьком і Запоріжжям. Йому страшно і він розгублений. Якесь село на цому шляху. Самотня жінка прийняла його, як сина. Не стара, але й не молода. Ні, нічого сексуального там не було. Він просто лишився у неї жити, як син. В господарстві все було просто, ледь виживали. Саме це йому потім дуже не подобалося, бо він хотів більшого, а вона постійно намагалася його зупинити і їй було достатньо того, що вона мала.

Щоб не було питань в НКВСників, які періодично перевіряли - вона йому наказала відповідати, що він її далекий родич з Полтавщини, сім'я якого померла в Голодомор, а він єдиний вижив і до неї прибився. Так його і записали, коли в сільській раді робили документи. Він назвався іменем того родича.

Потім бачу, що життя в селі йому не подобалося, а неподалік було місто Запоріжжя і він подався туди за красивим життям і славою, за можливостями. Був дуже цілеспрямований і часто йшов буквально по головах інших людей. Дуже не хотів повертатися до того сільського життя, хоча був дуже вдячний тій жінці, що його прихистила.

Потім бачу, що повертався він у те село під час війни. Був неподалік і поїхав розшукати ту жінку, щоб подякувати, але не встиг. Вона вже померла, будинок її залишився і її там і поховали на подвір'ї. Бачу, як він стоїть біля її могили...

На моє питання тоді "Де і як я можу знайти інформацію про те, що почув" вона відповіла одразу:

- Ти не знайдеш. Ця інформація від тебе закрита. Можеш намагатися, але все буде марно. 

Варто зазначити, що я НІЧОГО не розповідав своїй знайомій про те, що знав на той момент про Івана Васильовича. Але мене вразило все. 

В першу чергу те, як вона описала відрізок шляху між Донецьком і Запоріжжям. Я не можу наразі нічого сказати, де саме могло відбуватися те, що я почув. Але коли я почав шукати деталі - я зрозумів, що у 1943 році у складі 7-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, у складі якої на позиції рядового звільняв Донбас Іван Васильович він дійсно був у цьому районі і дійсно міг відвідувати село, як було описано. Ось що показав тоді ще доступний з України сайт міністерства нападу расійської педерації:

А потім, коли я вчитався уважно в довідки про народження братів Журавльових - я звернув увагу на назву населеного пункту - село Піски Попівської сільскої ради Ізюмського району, Ізюмської округи Харківської області.

Знайшов цю назву в книзі пам'яті Українського Голодомору 1932-1933 років. З близько 500 мешканців села до 1932 року не вижив ніхто. Викликає також певні роздуми наявність у цьому районі інших сел з такою назвою, одне з яких відноситься до Красноградського району Харківської області і раніше було у складі Полтавської губернії...

Отже...

Здається, поки всі ці питання так і залишаться історією, чи легендою. Ймовірною? Так, цілком можливо. Але наразі у мене в голові так і не вкладається, як могло відбутися таке "перевертання" від цих, цілком поважних, освічених людей - 

до того, що відбувалося в житті нащадків згодом... Тому, власне, наразі я не згадую імен і прізвищ цих своїх предків. Бо немає прямого свідчення, або згадки, а документально я поки що не можу підтвердити, яка з історій є правдою. Проте і таким чином, здається, історія роду дотична до трагедії Голодомору. Може, дійсно, сталося так, що Іван Васильович перебрав на себе життя якоїсь родини, що загинула у тому 1932-1933 роках.

Хоча, чого я дивуюся? Саме зараз на наших очах відбувається те саме. Коли зникають безслідно міста і села. Коли люди втрачають одне одного, а мільони людей, що опинилися під впливом шаленої пропагандистської машини - втрачають розум.

Але, попри все, навіть складні і неприємні історії варті того, щоб їх пам'ятати. Не можна їх викреслювати з історії, бо ми завжди краще будемо розуміти себе зараз, якщо будемо розуміти, що відбувалося із нашими предками раніше.

І, так - так переможемо.

Великоднє для себе

Рік тому востаннє я писав щось на сторінках цього блогу.

І це було для загалу, коли я був ще у процесі постійного, щоденного спілкування із всесвітом. Та сьогодні, напевно, такий день, коли треба щось записати для себе і якось позначити цей день. Щоб пам'ятати.

Не те, щоб за цей рік не було про що написати. Навіть зовсім навпаки. Кількість змін в житті за цей час така, що час казати про зовсім нове життя. І якщо раніше такі зміни я розумів, так би мовити, ретроспективно, то тепер я буквально відчуваю, як змінююся я сам і як змінюється все навколо. Як я сам називаю це (так само, як доволі часто доводиться чути такі ж самі слова від інших людей) - це скоріше не зміна, а повернення до того справжнього себе, яким я був, та старанно намагався сам винищити, та багато інших людей допомагали мені у цьому. Здається, настав час збирати каміння ;)

Що виявилося?

А виявилося, що спілкування з людьми, якого з 2019 року я трохи додав до свого повсякденного життя і допомога іншим - важливе. Важливо ніколи не зволікати з тим, що ти хочеш сказати і робити це негайно. Бо іншої миті може просто не бути. Може прилетіти ракета (як за цей рік це неодноразово було у Запоріжжі і у Львові) і обірвати буль-які плани на майбутнє. Та, крім того, через те, що ти хочеш сказати через тебе промовляє сам Бог і те, що ти хочеш сказати ти і сам не зрозумієш, але хтось інший має це почути і це буде важливо.

Так само, як важливо уважно слухати, тривати свої очі і вуха відкритими, бо так само від інших людей ти раптом почуєш те, що є важливим для самого тебе.

Виявилося, що важливо віддавати. Саме віддавати і віддавати більше, ніж хтось інший очікує, бо таким чином щодня, щомиті відбувається великий процес Творіння і ти відчуваєш себе його частиною і так само потім несподівано отримуєш все, що тобі потрібно і саме тоді, коли потрібно. Саме так ми спілкуємося з Всесвітом і Всесвіт спілкується з нами.

Виявилося, що важливо знати і пам'ятати про коріння, про усіх тих людей, що були у цьому Всесвіті до тебе. Розуміти історію роду, життєві ситуації і вибір, який в тих ситуаціях робили твої предки і через це знання ти легко побачиш велич життя і легше зрозумієш самого себе і вибір, який тобі самому треба зробити. Бо кожна людина і кожний окремий вільний вибір є частиною цього Всесвіту і одночасно впливає на все, що було, що є і що ще настане. За рік, що минув і за кілотонни інформації, яку мені вдалося зібрати до початку війни 24 лютого 2022 року та після нього - просто дивуюсь, як одні і ті ж самі імена, одні і ті ж самі люди в різних поколіннях проходили через це.

Важливо відчувати це мереживо буття і легко відпускати все, не переконувати Всесвіт в тому, що саме ти краще знаєш, як все має бути у ньому. Що будь-яке намагання переламати, наперекор тому, як все складається примусити щось або когось бути іншим, не таким, як складається - призводитьт тільки до погіршення ситуації і запускає тебе на нове коло аж допоки ти цього не зрозумієш. Важливо цілком віддатися Волі Всесвіту і довіряти їй.

Тому, напевно, в Страсну П'ятницю, коли Отець Павло покликав мене і довірив нести Плащаницю під час вечірньої служби у Каплиці Святого Духа, склалося розуміння того, що про це треба записати. Щоб пам'ятати. Щоб не забути. Щоб рухатися разом із цим Всесвітом далі. Та в той самий день, в етері Львівського радіо прозвучала про це розповідь:

Lviv Radio (Львівське Радіо) · Ресторація життя - Плащаниця

Рік тому на Великдень, переповнений емоціями та відчуттям, що тільки зароджувалося, я йшов проспектом Соборним у Запоріжжі із пакетом якихось продуктів з гуманітарної допомоги і не розумів до кінця, що має статися далі, проте вже розумів, що це початок нового життя, яке мало бути прекрасним. Я ще не знав яким чином, але рік по тому, зустрівши Великдень у тій самій церкві, куди мене привели 13 червня 2022 року я значно краще розумію, як це працює. І тепер це навіть не якесь абстрактне відчуття - це розуміння того. як Всесвіт працює і впевненість. Впевненість в тому, що той, хто має керує процесом і має план щонайменше на тисячу років - все управив так, як мало бути.

В великих і маленьких деталях (які важливі, так) багато разів за цей рік мені доводилося бачити Волю, яка керує нами. Як сьогодні сказала донька Саша, я, здається, дійсно "розпакував духовної семінарії". Тому, сподіваюся, моє навчання тепер продовжиться у гармонії із самим собою і з Світом, який оточує мене.

Крім традиційних фраз, які я часто використовував в текстах тут - Дякую тобі, Мама (і тато, до речі, яким би ти зараз не був і як би боляче не було розуміти, що розум твій затьмарений зараз) - та в публікаціях у фейсбук - Так переможемо (можна багато говорити про зміст цієї короткої фрази, але сьогодні єдиний про "смертю смерть подолав") - маю сьогодні вдруге повторити та зафіксувати ще одну:

Дякую, отче, що Ви є. Дякую за все. 

Шлях того, хто йде один

Тиждень тому на запрошення поважного пана Takeshi Iwase я прийняв участь у черговій зустрічі із небайдужими громадянами Японії із метою поділитися тим, що відчуваю і бачу, відповісти на питання і, знову ж таки, допомогти зрозуміти дещо важливе про те, що із 24 лютого 2022 року відбувається в Україні і в світі.

Відео цієї зустрічі було опубліковано згодом на YouTube - можна дивитися. Поки що не мав часу перекласти і зробити субтитри іншими мовами крім японської та англійської, але тим, хто на розуміється на цих двох - може бути корисно:

Тема військової звитяги і героїзму постійно навколо нас зараз. І ось минулого тижня Наталя Писаревська (щиро сподіваюся, що після війни у нас буде багато роботи - бо розповідати, демонструвати та пишатися технічною, тай будь-якою іншою історією країни наразі надзвичайно важливо!) ділиться в Фейсбуці новиною, про яку я теж вже чув від своїх контактів. 

Йдеться про полк "Азов", який героїчно і вперто, незважаючи на нелюдські умови та орди роззлючених диких орків, що багаторазово перевищують їх за чисельністю - стоять насмерть у Маріуполі, вкарбовуючи імена Українськх воїнів навіки в історію військового мистецтва.

З цього повідомлення зрозуміло, що Японія, що завжди цікавила і приваблювала мене своєю унікальною історією та культурою, як і інші країни, має певний перелік екстремістських організацій та угруповань, які вважаються небезпечними і, відповідно, забороненими до контактів та співпраці. Такий собі японський "Миротворець".

І український підрозділ національної гвардії окремий полк "Азов", створений у травні 2014 року на початку рашистської агресії проти України - було включено до японського переліку. Отже, тепер - ні.

Оскільки я багато спілкуюся із величезною кількістю доволі розумних і цікавих громадян Японії, несподівано в процесі цих розмов я відкрив для себе і нещодавно так само поділився перекладеним українською документом, авторство якого належить видатному японському фехтувальнику, самураю Мусасі Міямото (до речі, на честь якого було названо один із двох шедеврів світового військогового суднобудування - неперевершений сістершип лінкору "Ямато")

І ось зараз, кілька разів уважно перечитуючи цей документ, якому, між іншим, вже 400 років - бачиш, яка істина та мудрість у ньому закладена. Ось кілька правил життя самураїв, які в ньому викладено.

Навчіться приймати життя таким, яким воно є

Якщо ви занадто турбуватиметеся про далеке майбутнє, це тільки посіє
занепокоєння і тривогу у вашій душі. Ви будете перебувати у постійному стресі.
Для того, щоб зберігати душевну рівновагу, слід навчитися приймати життя, яким
воно є. Кожний день — таким, яким він є.
Таким чином, ви зможете легко та безболісно протистояти всім життєвим
негараздам.

Не женіться за задоволеннями з одержимістю голодного вовка

Приємні речі хороші, коли з'являються у нашому житті ненав'язливо та природно.
Якщо ж ви постійно знаходитесь у пошуку, то втрачаєте здатність радіти щасливим моментам життя.
У наш час більшість задоволень — дрібні, короткочасні і дедалі більше недосяжні. Вже одне це має вас переконати в тому, що гнатися за ними не має жодного сенсу. Найкраще і найприємніше приходить у наше життя неочікувано та несподівано. І це можуть бути навіть зовсім незначні, на перший погляд, речі: спів птахів у саду або промінь сонця, який пробивається в кімнату через прочинені штори.

Не бійтеся смерті

Є ще один відомий самурайський путівник життя під назвою «Хагакуре». Там говориться, що вступати в бій слід із бажанням загинути, і лише тоді ви переможете. Говорячи простими словами, приймайте смерть як неминучість та істину, якої нікому на цьому світі не вдалося і не вдасться уникнути.

За посиланням можна завантажити повний цей документ в PDF українською мовою із оригінальним текстом трактату. Варто вивчити і знайти в собі свого - українського - самурая.

Так переможемо.

Про історію

Починаючи із липня 2021 року я маю один окремий проект, який був і залишається надзвичайно важливим для мене. Я вже розповідав трохи раніше. В контексті поточної картини світу дослідження і розуміння родинних зв'язків стало ще більше важливим.

Для початку - ілюстрація:

Кожна позначка на карті - це місце народження когось з моїх предків або родичів. Коли деякі іноземці питають мене про походження я просто демонструю їм цю картинку, трохи пояснюю і питаю - як я маю відчувати себе зараз і яке моє походження?

Від початку існування цієї сторінки, основна ідея була в тому, щоб зберегти для нащадків історії та пояснення. Те, що неможливо побачити в сухих копіях документів. Особисті ставлення на відношення, оцінки. Покійна Мама встигла зберегти історії про своїх пращурів (наприклад тут або тут та інші). На жаль, вона встигла побачити початок рашистської агресії в Україну. На щастя - вона спостерігає за продовженням війни з неба. Але разом - я маю, нарешті, щось пояснити також.

У серпні 2021 року, коли ми зустрілися з Анною Однорал (в минулому - Грін) мене не те щоб здивувало її питання - чи не хотів би я розірвати свій зв'язок із тією частиною роду, що залишилася в Сибіру - але я звернув на нього увагу.

На той час я вже мав чималий досвід спілкування з цього приводу із батьком та сестрою, які мешкають в Барнаулі. Батька одного разу я вже викреслив зі свого життя, про що також писав окремо. З 2015 по 2019 роки взагалі не спілкувалися. Але потім, дякувати Богові, я знайшов сили поздвонити та почати розмовляти із ним. Проте, дуже дивною виявилася для мене реакція на намагання зібрати родинну історію і розібратися із минулим. 

При чому те саме спостерігав і у спілкуванні із сестрою. Це була агресія яку неможливо було пояснити. Від батька я почув що це "чушь собачья, лучше бы на работу устроился".

На жаль, ось типова позиція, яку рашисти вважають прийнятною (тут і далі цитати наведено мовою оригіналів):

Сережа, своим письмом ты подтвердил мои слова: у вас действительно нет Родины. И вы даже не знаете, что это такое.

И это не ваша вина, это ваша беда. Вас жалко.

И еще добавлю: космополитизм не самая хорошая характеристика для человека.

Сережа, страна, гражданином которой ты являешься, - мой враг, поскольку она враг моей страны, которую я называю Родиной. Эти «москаляку на гиляку», «кто не скачет, тот москаль», бомбардировки Донбасса и так далее. Это откладывает отпечаток.

Після цього навіть вже не знаєш - радіти, чи плакати, коли читаєш від батька щось типу цього:

Было время, когда Россия правила миром. Они это знают и поэтому нас не любят.

С приветом

В.Грин

Досить несподівано, але раптом стало зрозуміло, чому в переважній більшості випадків спілкування із росіянами до цього часу - щось постійно заважало. Завжди виникало відчуття, що щось вони не кажуть. Чому не можуть відверто спілкуватися. Інколи, це набувало дійсно жахливих форм, як ось, наприклад - 

В цьому випадку йшлося про історичне дослідження козацької станиці Антоньєвская, де мої пращури вперше помічені у 1794 році, коли козаки, що приїхали сюди з України, збилали кошти на будівництво церкви. Зрештою, на моє прохання продати мені книгу в електронному вигляді я отримав повну відмову, бо там "важливі історичні документи, які можуть зашкодити російській федерації"...

В іншому випадку - дуже дивною стала реакція сестри, коли для того, щоб отримати документи з Томської області, які могли зберігатися в архіві Міністерства внутрішніх справ, щодо репресованих прадіда і прабабки, які також згадуються вище. Вона просто відмовилася будь-що робити від свого імені через побоювання проблем із владою. Історія власного роду і культурна спадщина виявилася для неї менш важливою за підкорення діючій владі...

Вже після початку війни, коли із багатьма росіянами я намагався спілкуватися і давати їм іншу інформацію щодо того, що відбувається в Україні - діалог із нею складався таким чином:

Ну а про типові діалоги, які повністю повторюють вкладені цим істотам у мізки пропагандистські твердження про "биолаборатории", "бандеровцы 8 лет бомбили дамбас", "сдавайтесь" - я просто навіть не буду згадувати.

Шкода, що цілком ймовірно завдяки цим істотам значна кількість історичних документів щодо моїх пращурів, які зберігалися в державному архіві Чернігівської області - можуть бути втрачені, так само як чимала кількість іншої історичної та культурної спадщини світу. Але їм - пох...

Нещодавно побачив чудове відео, яке пояснює їх відношення до всесвіту:

Дуже хочу вірити, що коли-небудь за кілька поколінь ми будемо вільні від цього відчуття огиди та відрази від будь-якого контакту із цією "нацією". 

А поки що, на завершення моєї трохи сумбурної історії, яка викликана спостереженнями за сьогоденням - результат мого тесту етничного походження.

Напевно, це і є пояснення того, що я завжди відчував себе у Північній Америці ніби вдома і чому я легко розмовляв англійською. Напевно це так само є поясненням певного єднання козацьких  та індіанських традицій ;) Щоб зрозуміти багато речей і передати їх нащадкам - їх треба було вивчити і цінувати. 

Бо воля - найвища цінність цивілізованого світу. 

Бо відсутність жаху - це невід'ємна частина вільної людини.

Бо творчість - найвищий сенс буття, що робить кожну вільну людину подібною до Бога.

Це наша фундаментальна відмінність.

Все буде добре. Так переможемо.