Про трагедії

Щось сьогодні забагато було підказок, що треба записати історію, пов'язану з родиною. Непросту історію, яких я завжди уникав, але після того, як передивився ще раз фотографії, документи і публікації Мами - переконався, що таки дійсно. Варто записати, щоб пам'ятати. В якості епіграфу на думку спала фраза - 

Дивні діла твої, Господи... 

Отже...

Першим поштовхом до того, щоб спробувати записати свої роздуми на цю тему стала публікація в групі на Американському континенті (з 2022 року я підтримую багато зв'язків там), присв'ячену роковинам Голодомору в Україні.

Спільнота закликала поділитися родинними, якщо вони є, історіями щодо цього невимовно чорного року і я задумався. Ще у 2021 році, коли я кинувся шукати, збирати документи і свідчення з історії свого роду, я стикнувся з тим, що і мій рід якимось чином виявився пов'язаним з цією трагедією. Але не зовсім так, як більшість типових згадок, що публікуються.

Одна з перших історій, яку написала Мама в цьому часописі загалом описувала її походження і аж до 2021 року я сприймав її як істину. В першу чергу Мама згадує свого батька - Журавльова Івана Васильовича - про якого трохи пізніше окремо написала історію "Номенклатура отдыхает" і розповіла, як виглядало життя партійних високопосадовців у Радянському Союзі.

В 2021 році я, так само, в першу чергу цікавився лінією мого походження з боку батька (що теж принесло багато неочікуваних історій), але, згодом, мені стали цікаві і деякі незрозумілі протиріччя в історії мого діда, Івана Васильовича. Це зараз я маю невимовний жаль щодо того, що останні роки його життя (він помер у 1999  році) запам'яталися жорстокими конфліктами і, на жаль, тепер його вже не розпитаєш про справжні деталі. І у Мами залишилося те ж саме - ще одна частина цього пазлу була записана нею під назвою "Фотографии без истории". Але і там мама згадує те, що я теж чудово пам'ятаю - коли я намагався розпитувати діда про його ранні роки і його походження він категорично відмовлявся про це бодай щось говорити, сильно нервував і поводився агресивно. Дійсно, була у нього якась тайна...

Що було не так?

Те, що я пам'ятав з розмов з Мамою про його батьків (не буду поки що називати імен і прізвищ) - що батько був гірничим інженером в славетному місті Юзовка (так, тепер це, трясця йому, Донецьк, окупований рашистами з 2014 року). Що у 1934 році Іван, його молодший брат і старша сестра опинилися просто на вулиці, бо однієї ночі "чорний воронок" просто забрав батьків з дому і більше ніхто їх не бачив. Що не дивно, з огляду на згаданий інженерний фах і період масових сталінських репресій. І, звичайно, коли я почав шукати все підряд, я звернувся до Національного Банку Репресованих в Україні і... не знайшов нічого. За відомими мені комбінаціями імен, років, прізвищ, різних їх написань я не знайшов жодного запису, який би співпадав з моїми родичами. Я звернувся до Харківського обласного архіву (так, того самого, в який потім у 2022 році прилетіла кацапська ракета...) із запитом про записи про народження братів і сестри Журавльових. І, згодом, отримав довідку про те, що сестри з такими даними немає, а два брата - будь ласка, тримайте копії з книги реєстрації:

Плутанина з віком бітьків не принципова - взагалі раніше це було дуже звичним явищем (у 1925 році Василю Петровичу 50 років, Марії Якимівні - 36, а наступного 1926 року - йому 48, а їй 38...). Але решта дат, імен і даних співпадають. Крім того, що старшої доньки (яка ніби мала народитися у 1922 році) в них немає. Взагалі інших дітей немає... І тут я замислився більше.

А яким чином, Іван Васильович, вочевидь, старший син репресованого "врєдітєля" і "ворога народу", що у 1934 році опинився на вулиці просто безпритульним і якому, в принципі було закрито всі перспективи подальшого життя - раптом стрімко став робити кар'єру в Запоріжжі, починаючи з 1940 року і потім ще і керував районною адміністрацією в Барнаулі і ще зайняв керівний пост в Комуністичній партії цілого Алтайського краю?

Коли раціональні засоби досліджень вичерпані, цікаву додаткову інформацію для роздумів можуть дати нераціональні.

І так, восени 2021 року я розмовляв із своєю давньою знайомою і спитав, що вона відчуває і що може сказати про Івана Васильовича. Вона попросила показати його фотографію, уважно подивилася на нього, подивилася на мене і почала розповідати.

- Це не його ім'я. Точніше, ім'я Іван - його, а решта - прізвище і по-батькові - не його. Бачу, як він спекотним літом він йде босоніж по запиленій дорозі, йде сам. Це дорога десь між Донецьком і Запоріжжям. Йому страшно і він розгублений. Якесь село на цому шляху. Самотня жінка прийняла його, як сина. Не стара, але й не молода. Ні, нічого сексуального там не було. Він просто лишився у неї жити, як син. В господарстві все було просто, ледь виживали. Саме це йому потім дуже не подобалося, бо він хотів більшого, а вона постійно намагалася його зупинити і їй було достатньо того, що вона мала.

Щоб не було питань в НКВСників, які періодично перевіряли - вона йому наказала відповідати, що він її далекий родич з Полтавщини, сім'я якого померла в Голодомор, а він єдиний вижив і до неї прибився. Так його і записали, коли в сільській раді робили документи. Він назвався іменем того родича.

Потім бачу, що життя в селі йому не подобалося, а неподалік було місто Запоріжжя і він подався туди за красивим життям і славою, за можливостями. Був дуже цілеспрямований і часто йшов буквально по головах інших людей. Дуже не хотів повертатися до того сільського життя, хоча був дуже вдячний тій жінці, що його прихистила.

Потім бачу, що повертався він у те село під час війни. Був неподалік і поїхав розшукати ту жінку, щоб подякувати, але не встиг. Вона вже померла, будинок її залишився і її там і поховали на подвір'ї. Бачу, як він стоїть біля її могили...

На моє питання тоді "Де і як я можу знайти інформацію про те, що почув" вона відповіла одразу:

- Ти не знайдеш. Ця інформація від тебе закрита. Можеш намагатися, але все буде марно. 

Варто зазначити, що я НІЧОГО не розповідав своїй знайомій про те, що знав на той момент про Івана Васильовича. Але мене вразило все. 

В першу чергу те, як вона описала відрізок шляху між Донецьком і Запоріжжям. Я не можу наразі нічого сказати, де саме могло відбуватися те, що я почув. Але коли я почав шукати деталі - я зрозумів, що у 1943 році у складі 7-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, у складі якої на позиції рядового звільняв Донбас Іван Васильович він дійсно був у цьому районі і дійсно міг відвідувати село, як було описано. Ось що показав тоді ще доступний з України сайт міністерства нападу расійської педерації:

А потім, коли я вчитався уважно в довідки про народження братів Журавльових - я звернув увагу на назву населеного пункту - село Піски Попівської сільскої ради Ізюмського району, Ізюмської округи Харківської області.

Знайшов цю назву в книзі пам'яті Українського Голодомору 1932-1933 років. З близько 500 мешканців села до 1932 року не вижив ніхто. Викликає також певні роздуми наявність у цьому районі інших сел з такою назвою, одне з яких відноситься до Красноградського району Харківської області і раніше було у складі Полтавської губернії...

Отже...

Здається, поки всі ці питання так і залишаться історією, чи легендою. Ймовірною? Так, цілком можливо. Але наразі у мене в голові так і не вкладається, як могло відбутися таке "перевертання" від цих, цілком поважних, освічених людей - 

до того, що відбувалося в житті нащадків згодом... Тому, власне, наразі я не згадую імен і прізвищ цих своїх предків. Бо немає прямого свідчення, або згадки, а документально я поки що не можу підтвердити, яка з історій є правдою. Проте і таким чином, здається, історія роду дотична до трагедії Голодомору. Може, дійсно, сталося так, що Іван Васильович перебрав на себе життя якоїсь родини, що загинула у тому 1932-1933 роках.

Хоча, чого я дивуюся? Саме зараз на наших очах відбувається те саме. Коли зникають безслідно міста і села. Коли люди втрачають одне одного, а мільони людей, що опинилися під впливом шаленої пропагандистської машини - втрачають розум.

Але, попри все, навіть складні і неприємні історії варті того, щоб їх пам'ятати. Не можна їх викреслювати з історії, бо ми завжди краще будемо розуміти себе зараз, якщо будемо розуміти, що відбувалося із нашими предками раніше.

І, так - так переможемо.