Різдвяне (щоб пам'ятати)

Бог свідок - я не хотів дивитися цей фільм. Я і вперше навіть до середини не зміг додивитися, а зараз - й поготів...

Але сьогодні хтось в одній з українських груп, де я подекуди спілкуюся, розмістив тей лаконічний та напрочуд чуттєвий пост:

Якщо ви не розумієте англійською, то я перекладу (чи варто перекладати російською для тих, в кого "щелепа не пристосована до української"?):

Кожного разу, коли ви почуєте цього року "Щедрик", будь ласка, пам'ятайте, що його автор, Український композитор Микола Леонтович, був вбитий росіянами 23 січня 1921 року.

101 рік по тому росіяни все також вбивають Українців. Тому це не "війна путіна". Пам'ятайте це. 

Щасливого різдва.

І ось після цього - я мав не просто подивитися цей фільм знову. Я мав додивитися його до кінця. 

Ще з зими 2013-2014 року, яка нас змінила, доволі часто доводилося згадувати, або пояснювати, що якщо уважно дивитися на те, що відбувається зараз - можна зрозуміти, що відбувалося у минулому. Ось і цей випадок - якраз про те, щоб розуміти, що відбувалося в звичайному повсякденному житті людей, через мирне існування яких прокотилася війна.

Вдивляюсь в обличчя героїв фільму на постері і постійно порівнюю з фотографіями предків, які збереглися. Та, так само, з фотографіями багатьох знайомих мені людей, яких вже немає, бо вони загинули на війні. Слухаю різдвяну проповідь Отця Павла, який ніби знову розповідає десь з глибини моєї душі. Про що?

Про те, що попри всі намагання зла знищити все, що існує - частина життя завжди пребуває і, навіть з найменшої частини, відновить і переможе, хоч інколи нам і буде здаватися, що це неможливо. 

Цікаво, що за тиждень, що минув перед різдвом, я мав стільки випадків, коли, спілкуючись з нашими іноземними партнерами, мене просто душило від безсилля... Від усвідомлення, що всі ці поважні люди, при всьому їх ввічливому поводженні - не бачать і не розуміють, не можуть зрозуміти, яка війна і за що відбувається на теренах України. І інколи доводилося доволі жорстко пояснювати, але навіть це - марно. Не бачать, не чують, не розуміють...

І цікаво, що на цей різдвяний вечір від тієї злості і безсилля не лишилося геть нічого. Напевно, та сама частина вічного життя прибрала сьогодні все зайве і хтось ніби сказав "Нехай. На все Воля Божа..."

Тому, дякую Тобі, Боже, за все. Поки є можливість - робимо, що должно і нехай будь, що буде.

Хростос ся рождає. Славімо Його.

Так переможемо.

Про відповідальність

Напевно, я ніколи не зрозумію, як ціла країна з населенням понад сто мільйонів людей, повна таких дорогоцінних в контексті розвитку світової цивілізації природних ресурсів - могла настільки збожеволіти. Але, як це завжди було в контексті світової історії (дякую, історичний факультет!) - все залежить від певних особистостей та їхньої ролі на певному етапі розвитку суспільства.

До чого це я?

Просто посеред ночі на мене справив неабияке враження черговий шедевр у виконанні чергового рашиста, інтерв'ю з яким записав і опублікував Дмитро Карпенко на своєму шедевральному каналі Apostle Dmytro Karpenko. Ось цей - 

Не варто витрачати час і сили на коментування цього матеріалу. Достатньо подивитися від початку до кінця, щоб зрозуміти. Але саме це відео підштовхнуло мене до того, щоб згадати ще одну цікаву сторінку з історії мого роду. Оскільки я вже взявся записувати окремі історії - то варто продовжити, поки маю таку можливість, наснагу та натхнення.

В 2021 році, коли я взявся збирати і систематизувати всі документальні і історичні свідчення щодо тих людей, що жили в цьому світі до мене - я дуже поспішав. Я намагався встигнути якомога швидше і якомога більше встигнути забрати документів і інформації з території рашистської педерації. На превеликий жаль, неймовірна кількість історичних документів, що можуть пролити світло на історію мільйонів родин - вивезені і надійно зберігаються там, щоб ніхто не дізнався правду про "щаслівоє дєтство" і тому подібне. Деякі дуже важливі документи я був щасливий встигнути отримати буквально 20 лютого 2022 року, коли вже було цілком зрозуміло, що війна вже почалася. Але історії про спілкування з "запарєбріковим народонасєлєнієм" це окрема тема і про це продовжити можна буде коли-небудь іншим разом. Наразі я згадав історію, яку хотів записати через те, що не так давно мені доводилося розповідати її і дискутувати з цього приводу.

Мова про мого двоюрідного діда - Олексія Євсеєвича Мальцева. Старшого брата моєї бабусі - Варвари Євсеївни. Ось ця частина роду:

Так, це та родина, яку я зміг відшукати завдяки запису в метричній книзі про народження у 1897 році їх першого сина - Михайла (теж, пам'ятаю, як радів своєрідному подарунку на Новий рік, отримав довідку з Алтайського архіву 29 грудня 2021 року, а потім, завдяки цьому запису, 2 січня вже 2022 року знайшов запис про вінчання прадіда і прабабки в м.Кобижча, Козелецького уїзду Чернігівської губернії...). Це ті козаки на прізвище Малець, що в пошуках кращої долі одразу після одруження у 1895 році поїхали на схід, щоб отримати там обіцяну землю, субсидії і побудувати, як українці вміють, своє власне потужне селянське господарство, народити дітей і плекати надію на краще життя для них.

Як водиться, Друга світова війна не обійшла стороною майже нікого. В тому числі і Два брата Андрій та Олексій опинилися на війні. Андрій служив разом з моїм дідом Михайлом Петровичем, який після війни і одружився на наймолодшій в родині Мальцевих Варварі Євсеївні (теж окрема історія...). І серед інформації, яка зберігається в архівах міністерства нападіння рашистської педерації в тому числі я знайшов і записи про них. Але якщо народжений у 1908 році Андрій пройшов всю війну у складі 5-ї гвардейської дивізії і закінчив службу гвардії лейтенантом, то шлях його молодшого брата Олексія обірвався дуже швидко.

Його 928 стрілецький полк 252 стрілецької дивізії був зформований 15 липня 1941 року. Так, один з тих самих "маршевих полків", які просто не рахували, як зараз в безкінечних наступах на Авдіївку, і кидали, щоб завалити м'ясом німецькі війська, що стрімко наступали на Москву. І вже 8 листопада 1941 року в його послужному списку значиться "Вибув" і три літери в графі, що позначає причину. Замість звичних вже "вбито", або "поранено" в нього єдиного значиться "ВМН".

На початку лютого 2022 року я навіть знайшов спосіб дістати матеріали з того клятого архіву. Разом в моєму списку було 14 родичів, чиї особисті справи впродовж року я планував витягти звідти з усіма документами, що в них зберігаються. І чи не найперше, що мене цікавило - це пояснення цього самого "ВМН". Чому?

Тому що ВМН - це "Висшая Мєра Наказанія".

Двоюрідного діда Олексія розстріляли під Москвою у віці 31 року. На жаль, знову ж таки, я не встиг розшукати і отримати матеріали і документи, які б пояснили, що саме відбулося, як це сталося і де може спочивати Олексій Мальцев. Але, як я часто повторюю, крізь покоління люди та їхнє життя не змінюється і якщо ми розуміємо себе зараз, то ми розуміємо і дії наших предків і навпаки.

Тому я дуже добре можу уявити собі, як поводить себе 30-ти річний українець (а за матеріалами останнього перепису населення імперії у 1917 році родина себе ідентифікувала саме так - і в переписі зафіксовано принизливе "малоросс", попри те, що мешкала родина на Алтаї вже 20 років), якого забрали з його охайного, заможного будинку в селі, і хтось з командирів сотнями кидає таких, як він в безглузді атаки задля втіхи тодішнього кривавого диктатора.

І цей хлопець, вочевидь, не тримав язика за зубами і вільно висказав все, що про це думає і, можливо, ще й організував певний осередок спротиву... А чому б ні? І саме це, цілком ймовірно, і стало причиною того, що його і декількох інших таких як він, мовою сьогоднішніх окупантів-рашистів - "обнулили".

Чи колись я дізнаюся справжні обставини цієї смерті? Поживемо - побачимо. 

Але ось що я точно ніколи не зрозумію. Як мій власний батько свого часу міг у відповідь на мої дослідження і пояснення просто сказати "Мене це не цікавить". Та, ба більше - як я вже писав раніше - ще й агресивно висловлювався з цього приводу.

Та, повертаючись до того інтерв'ю, з якого починалася ця історія... 

Дивишся на той шедевр зараз і розумієш, яким чином все відбувається. Тому, варто повторити знову: через розуміння сьогодення ми розуміємо нашу історію, через знання історії - розуміємо сьогодення.

Але, так чи інакше - все одно, переможемо. Карфаген буде зруйнований. Документи будуть відновлені. Пам'ять буде збережено.

Про трагедії

Щось сьогодні забагато було підказок, що треба записати історію, пов'язану з родиною. Непросту історію, яких я завжди уникав, але після того, як передивився ще раз фотографії, документи і публікації Мами - переконався, що таки дійсно. Варто записати, щоб пам'ятати. В якості епіграфу на думку спала фраза - 

Дивні діла твої, Господи... 

Отже...

Першим поштовхом до того, щоб спробувати записати свої роздуми на цю тему стала публікація в групі на Американському континенті (з 2022 року я підтримую багато зв'язків там), присв'ячену роковинам Голодомору в Україні.

Спільнота закликала поділитися родинними, якщо вони є, історіями щодо цього невимовно чорного року і я задумався. Ще у 2021 році, коли я кинувся шукати, збирати документи і свідчення з історії свого роду, я стикнувся з тим, що і мій рід якимось чином виявився пов'язаним з цією трагедією. Але не зовсім так, як більшість типових згадок, що публікуються.

Одна з перших історій, яку написала Мама в цьому часописі загалом описувала її походження і аж до 2021 року я сприймав її як істину. В першу чергу Мама згадує свого батька - Журавльова Івана Васильовича - про якого трохи пізніше окремо написала історію "Номенклатура отдыхает" і розповіла, як виглядало життя партійних високопосадовців у Радянському Союзі.

В 2021 році я, так само, в першу чергу цікавився лінією мого походження з боку батька (що теж принесло багато неочікуваних історій), але, згодом, мені стали цікаві і деякі незрозумілі протиріччя в історії мого діда, Івана Васильовича. Це зараз я маю невимовний жаль щодо того, що останні роки його життя (він помер у 1999  році) запам'яталися жорстокими конфліктами і, на жаль, тепер його вже не розпитаєш про справжні деталі. І у Мами залишилося те ж саме - ще одна частина цього пазлу була записана нею під назвою "Фотографии без истории". Але і там мама згадує те, що я теж чудово пам'ятаю - коли я намагався розпитувати діда про його ранні роки і його походження він категорично відмовлявся про це бодай щось говорити, сильно нервував і поводився агресивно. Дійсно, була у нього якась тайна...

Що було не так?

Те, що я пам'ятав з розмов з Мамою про його батьків (не буду поки що називати імен і прізвищ) - що батько був гірничим інженером в славетному місті Юзовка (так, тепер це, трясця йому, Донецьк, окупований рашистами з 2014 року). Що у 1934 році Іван, його молодший брат і старша сестра опинилися просто на вулиці, бо однієї ночі "чорний воронок" просто забрав батьків з дому і більше ніхто їх не бачив. Що не дивно, з огляду на згаданий інженерний фах і період масових сталінських репресій. І, звичайно, коли я почав шукати все підряд, я звернувся до Національного Банку Репресованих в Україні і... не знайшов нічого. За відомими мені комбінаціями імен, років, прізвищ, різних їх написань я не знайшов жодного запису, який би співпадав з моїми родичами. Я звернувся до Харківського обласного архіву (так, того самого, в який потім у 2022 році прилетіла кацапська ракета...) із запитом про записи про народження братів і сестри Журавльових. І, згодом, отримав довідку про те, що сестри з такими даними немає, а два брата - будь ласка, тримайте копії з книги реєстрації:

Плутанина з віком бітьків не принципова - взагалі раніше це було дуже звичним явищем (у 1925 році Василю Петровичу 50 років, Марії Якимівні - 36, а наступного 1926 року - йому 48, а їй 38...). Але решта дат, імен і даних співпадають. Крім того, що старшої доньки (яка ніби мала народитися у 1922 році) в них немає. Взагалі інших дітей немає... І тут я замислився більше.

А яким чином, Іван Васильович, вочевидь, старший син репресованого "врєдітєля" і "ворога народу", що у 1934 році опинився на вулиці просто безпритульним і якому, в принципі було закрито всі перспективи подальшого життя - раптом стрімко став робити кар'єру в Запоріжжі, починаючи з 1940 року і потім ще і керував районною адміністрацією в Барнаулі і ще зайняв керівний пост в Комуністичній партії цілого Алтайського краю?

Коли раціональні засоби досліджень вичерпані, цікаву додаткову інформацію для роздумів можуть дати нераціональні.

І так, восени 2021 року я розмовляв із своєю давньою знайомою і спитав, що вона відчуває і що може сказати про Івана Васильовича. Вона попросила показати його фотографію, уважно подивилася на нього, подивилася на мене і почала розповідати.

- Це не його ім'я. Точніше, ім'я Іван - його, а решта - прізвище і по-батькові - не його. Бачу, як він спекотним літом він йде босоніж по запиленій дорозі, йде сам. Це дорога десь між Донецьком і Запоріжжям. Йому страшно і він розгублений. Якесь село на цому шляху. Самотня жінка прийняла його, як сина. Не стара, але й не молода. Ні, нічого сексуального там не було. Він просто лишився у неї жити, як син. В господарстві все було просто, ледь виживали. Саме це йому потім дуже не подобалося, бо він хотів більшого, а вона постійно намагалася його зупинити і їй було достатньо того, що вона мала.

Щоб не було питань в НКВСників, які періодично перевіряли - вона йому наказала відповідати, що він її далекий родич з Полтавщини, сім'я якого померла в Голодомор, а він єдиний вижив і до неї прибився. Так його і записали, коли в сільській раді робили документи. Він назвався іменем того родича.

Потім бачу, що життя в селі йому не подобалося, а неподалік було місто Запоріжжя і він подався туди за красивим життям і славою, за можливостями. Був дуже цілеспрямований і часто йшов буквально по головах інших людей. Дуже не хотів повертатися до того сільського життя, хоча був дуже вдячний тій жінці, що його прихистила.

Потім бачу, що повертався він у те село під час війни. Був неподалік і поїхав розшукати ту жінку, щоб подякувати, але не встиг. Вона вже померла, будинок її залишився і її там і поховали на подвір'ї. Бачу, як він стоїть біля її могили...

На моє питання тоді "Де і як я можу знайти інформацію про те, що почув" вона відповіла одразу:

- Ти не знайдеш. Ця інформація від тебе закрита. Можеш намагатися, але все буде марно. 

Варто зазначити, що я НІЧОГО не розповідав своїй знайомій про те, що знав на той момент про Івана Васильовича. Але мене вразило все. 

В першу чергу те, як вона описала відрізок шляху між Донецьком і Запоріжжям. Я не можу наразі нічого сказати, де саме могло відбуватися те, що я почув. Але коли я почав шукати деталі - я зрозумів, що у 1943 році у складі 7-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, у складі якої на позиції рядового звільняв Донбас Іван Васильович він дійсно був у цьому районі і дійсно міг відвідувати село, як було описано. Ось що показав тоді ще доступний з України сайт міністерства нападу расійської педерації:

А потім, коли я вчитався уважно в довідки про народження братів Журавльових - я звернув увагу на назву населеного пункту - село Піски Попівської сільскої ради Ізюмського району, Ізюмської округи Харківської області.

Знайшов цю назву в книзі пам'яті Українського Голодомору 1932-1933 років. З близько 500 мешканців села до 1932 року не вижив ніхто. Викликає також певні роздуми наявність у цьому районі інших сел з такою назвою, одне з яких відноситься до Красноградського району Харківської області і раніше було у складі Полтавської губернії...

Отже...

Здається, поки всі ці питання так і залишаться історією, чи легендою. Ймовірною? Так, цілком можливо. Але наразі у мене в голові так і не вкладається, як могло відбутися таке "перевертання" від цих, цілком поважних, освічених людей - 

до того, що відбувалося в житті нащадків згодом... Тому, власне, наразі я не згадую імен і прізвищ цих своїх предків. Бо немає прямого свідчення, або згадки, а документально я поки що не можу підтвердити, яка з історій є правдою. Проте і таким чином, здається, історія роду дотична до трагедії Голодомору. Може, дійсно, сталося так, що Іван Васильович перебрав на себе життя якоїсь родини, що загинула у тому 1932-1933 роках.

Хоча, чого я дивуюся? Саме зараз на наших очах відбувається те саме. Коли зникають безслідно міста і села. Коли люди втрачають одне одного, а мільони людей, що опинилися під впливом шаленої пропагандистської машини - втрачають розум.

Але, попри все, навіть складні і неприємні історії варті того, щоб їх пам'ятати. Не можна їх викреслювати з історії, бо ми завжди краще будемо розуміти себе зараз, якщо будемо розуміти, що відбувалося із нашими предками раніше.

І, так - так переможемо.

Великоднє для себе

Рік тому востаннє я писав щось на сторінках цього блогу.

І це було для загалу, коли я був ще у процесі постійного, щоденного спілкування із всесвітом. Та сьогодні, напевно, такий день, коли треба щось записати для себе і якось позначити цей день. Щоб пам'ятати.

Не те, щоб за цей рік не було про що написати. Навіть зовсім навпаки. Кількість змін в житті за цей час така, що час казати про зовсім нове життя. І якщо раніше такі зміни я розумів, так би мовити, ретроспективно, то тепер я буквально відчуваю, як змінююся я сам і як змінюється все навколо. Як я сам називаю це (так само, як доволі часто доводиться чути такі ж самі слова від інших людей) - це скоріше не зміна, а повернення до того справжнього себе, яким я був, та старанно намагався сам винищити, та багато інших людей допомагали мені у цьому. Здається, настав час збирати каміння ;)

Що виявилося?

А виявилося, що спілкування з людьми, якого з 2019 року я трохи додав до свого повсякденного життя і допомога іншим - важливе. Важливо ніколи не зволікати з тим, що ти хочеш сказати і робити це негайно. Бо іншої миті може просто не бути. Може прилетіти ракета (як за цей рік це неодноразово було у Запоріжжі і у Львові) і обірвати буль-які плани на майбутнє. Та, крім того, через те, що ти хочеш сказати через тебе промовляє сам Бог і те, що ти хочеш сказати ти і сам не зрозумієш, але хтось інший має це почути і це буде важливо.

Так само, як важливо уважно слухати, тривати свої очі і вуха відкритими, бо так само від інших людей ти раптом почуєш те, що є важливим для самого тебе.

Виявилося, що важливо віддавати. Саме віддавати і віддавати більше, ніж хтось інший очікує, бо таким чином щодня, щомиті відбувається великий процес Творіння і ти відчуваєш себе його частиною і так само потім несподівано отримуєш все, що тобі потрібно і саме тоді, коли потрібно. Саме так ми спілкуємося з Всесвітом і Всесвіт спілкується з нами.

Виявилося, що важливо знати і пам'ятати про коріння, про усіх тих людей, що були у цьому Всесвіті до тебе. Розуміти історію роду, життєві ситуації і вибір, який в тих ситуаціях робили твої предки і через це знання ти легко побачиш велич життя і легше зрозумієш самого себе і вибір, який тобі самому треба зробити. Бо кожна людина і кожний окремий вільний вибір є частиною цього Всесвіту і одночасно впливає на все, що було, що є і що ще настане. За рік, що минув і за кілотонни інформації, яку мені вдалося зібрати до початку війни 24 лютого 2022 року та після нього - просто дивуюсь, як одні і ті ж самі імена, одні і ті ж самі люди в різних поколіннях проходили через це.

Важливо відчувати це мереживо буття і легко відпускати все, не переконувати Всесвіт в тому, що саме ти краще знаєш, як все має бути у ньому. Що будь-яке намагання переламати, наперекор тому, як все складається примусити щось або когось бути іншим, не таким, як складається - призводитьт тільки до погіршення ситуації і запускає тебе на нове коло аж допоки ти цього не зрозумієш. Важливо цілком віддатися Волі Всесвіту і довіряти їй.

Тому, напевно, в Страсну П'ятницю, коли Отець Павло покликав мене і довірив нести Плащаницю під час вечірньої служби у Каплиці Святого Духа, склалося розуміння того, що про це треба записати. Щоб пам'ятати. Щоб не забути. Щоб рухатися разом із цим Всесвітом далі. Та в той самий день, в етері Львівського радіо прозвучала про це розповідь:

Lviv Radio (Львівське Радіо) · Ресторація життя - Плащаниця

Рік тому на Великдень, переповнений емоціями та відчуттям, що тільки зароджувалося, я йшов проспектом Соборним у Запоріжжі із пакетом якихось продуктів з гуманітарної допомоги і не розумів до кінця, що має статися далі, проте вже розумів, що це початок нового життя, яке мало бути прекрасним. Я ще не знав яким чином, але рік по тому, зустрівши Великдень у тій самій церкві, куди мене привели 13 червня 2022 року я значно краще розумію, як це працює. І тепер це навіть не якесь абстрактне відчуття - це розуміння того. як Всесвіт працює і впевненість. Впевненість в тому, що той, хто має керує процесом і має план щонайменше на тисячу років - все управив так, як мало бути.

В великих і маленьких деталях (які важливі, так) багато разів за цей рік мені доводилося бачити Волю, яка керує нами. Як сьогодні сказала донька Саша, я, здається, дійсно "розпакував духовної семінарії". Тому, сподіваюся, моє навчання тепер продовжиться у гармонії із самим собою і з Світом, який оточує мене.

Крім традиційних фраз, які я часто використовував в текстах тут - Дякую тобі, Мама (і тато, до речі, яким би ти зараз не був і як би боляче не було розуміти, що розум твій затьмарений зараз) - та в публікаціях у фейсбук - Так переможемо (можна багато говорити про зміст цієї короткої фрази, але сьогодні єдиний про "смертю смерть подолав") - маю сьогодні вдруге повторити та зафіксувати ще одну:

Дякую, отче, що Ви є. Дякую за все.