Шлях того, хто йде один

Тиждень тому на запрошення поважного пана Takeshi Iwase я прийняв участь у черговій зустрічі із небайдужими громадянами Японії із метою поділитися тим, що відчуваю і бачу, відповісти на питання і, знову ж таки, допомогти зрозуміти дещо важливе про те, що із 24 лютого 2022 року відбувається в Україні і в світі.

Відео цієї зустрічі було опубліковано згодом на YouTube - можна дивитися. Поки що не мав часу перекласти і зробити субтитри іншими мовами крім японської та англійської, але тим, хто на розуміється на цих двох - може бути корисно:

Тема військової звитяги і героїзму постійно навколо нас зараз. І ось минулого тижня Наталя Писаревська (щиро сподіваюся, що після війни у нас буде багато роботи - бо розповідати, демонструвати та пишатися технічною, тай будь-якою іншою історією країни наразі надзвичайно важливо!) ділиться в Фейсбуці новиною, про яку я теж вже чув від своїх контактів. 

Йдеться про полк "Азов", який героїчно і вперто, незважаючи на нелюдські умови та орди роззлючених диких орків, що багаторазово перевищують їх за чисельністю - стоять насмерть у Маріуполі, вкарбовуючи імена Українськх воїнів навіки в історію військового мистецтва.

З цього повідомлення зрозуміло, що Японія, що завжди цікавила і приваблювала мене своєю унікальною історією та культурою, як і інші країни, має певний перелік екстремістських організацій та угруповань, які вважаються небезпечними і, відповідно, забороненими до контактів та співпраці. Такий собі японський "Миротворець".

І український підрозділ національної гвардії окремий полк "Азов", створений у травні 2014 року на початку рашистської агресії проти України - було включено до японського переліку. Отже, тепер - ні.

Оскільки я багато спілкуюся із величезною кількістю доволі розумних і цікавих громадян Японії, несподівано в процесі цих розмов я відкрив для себе і нещодавно так само поділився перекладеним українською документом, авторство якого належить видатному японському фехтувальнику, самураю Мусасі Міямото (до речі, на честь якого було названо один із двох шедеврів світового військогового суднобудування - неперевершений сістершип лінкору "Ямато")

І ось зараз, кілька разів уважно перечитуючи цей документ, якому, між іншим, вже 400 років - бачиш, яка істина та мудрість у ньому закладена. Ось кілька правил життя самураїв, які в ньому викладено.

Навчіться приймати життя таким, яким воно є

Якщо ви занадто турбуватиметеся про далеке майбутнє, це тільки посіє
занепокоєння і тривогу у вашій душі. Ви будете перебувати у постійному стресі.
Для того, щоб зберігати душевну рівновагу, слід навчитися приймати життя, яким
воно є. Кожний день — таким, яким він є.
Таким чином, ви зможете легко та безболісно протистояти всім життєвим
негараздам.

Не женіться за задоволеннями з одержимістю голодного вовка

Приємні речі хороші, коли з'являються у нашому житті ненав'язливо та природно.
Якщо ж ви постійно знаходитесь у пошуку, то втрачаєте здатність радіти щасливим моментам життя.
У наш час більшість задоволень — дрібні, короткочасні і дедалі більше недосяжні. Вже одне це має вас переконати в тому, що гнатися за ними не має жодного сенсу. Найкраще і найприємніше приходить у наше життя неочікувано та несподівано. І це можуть бути навіть зовсім незначні, на перший погляд, речі: спів птахів у саду або промінь сонця, який пробивається в кімнату через прочинені штори.

Не бійтеся смерті

Є ще один відомий самурайський путівник життя під назвою «Хагакуре». Там говориться, що вступати в бій слід із бажанням загинути, і лише тоді ви переможете. Говорячи простими словами, приймайте смерть як неминучість та істину, якої нікому на цьому світі не вдалося і не вдасться уникнути.

За посиланням можна завантажити повний цей документ в PDF українською мовою із оригінальним текстом трактату. Варто вивчити і знайти в собі свого - українського - самурая.

Так переможемо.

Про історію

Починаючи із липня 2021 року я маю один окремий проект, який був і залишається надзвичайно важливим для мене. Я вже розповідав трохи раніше. В контексті поточної картини світу дослідження і розуміння родинних зв'язків стало ще більше важливим.

Для початку - ілюстрація:

Кожна позначка на карті - це місце народження когось з моїх предків або родичів. Коли деякі іноземці питають мене про походження я просто демонструю їм цю картинку, трохи пояснюю і питаю - як я маю відчувати себе зараз і яке моє походження?

Від початку існування цієї сторінки, основна ідея була в тому, щоб зберегти для нащадків історії та пояснення. Те, що неможливо побачити в сухих копіях документів. Особисті ставлення на відношення, оцінки. Покійна Мама встигла зберегти історії про своїх пращурів (наприклад тут або тут та інші). На жаль, вона встигла побачити початок рашистської агресії в Україну. На щастя - вона спостерігає за продовженням війни з неба. Але разом - я маю, нарешті, щось пояснити також.

У серпні 2021 року, коли ми зустрілися з Анною Однорал (в минулому - Грін) мене не те щоб здивувало її питання - чи не хотів би я розірвати свій зв'язок із тією частиною роду, що залишилася в Сибіру - але я звернув на нього увагу.

На той час я вже мав чималий досвід спілкування з цього приводу із батьком та сестрою, які мешкають в Барнаулі. Батька одного разу я вже викреслив зі свого життя, про що також писав окремо. З 2015 по 2019 роки взагалі не спілкувалися. Але потім, дякувати Богові, я знайшов сили поздвонити та почати розмовляти із ним. Проте, дуже дивною виявилася для мене реакція на намагання зібрати родинну історію і розібратися із минулим. 

При чому те саме спостерігав і у спілкуванні із сестрою. Це була агресія яку неможливо було пояснити. Від батька я почув що це "чушь собачья, лучше бы на работу устроился".

На жаль, ось типова позиція, яку рашисти вважають прийнятною (тут і далі цитати наведено мовою оригіналів):

Сережа, своим письмом ты подтвердил мои слова: у вас действительно нет Родины. И вы даже не знаете, что это такое.

И это не ваша вина, это ваша беда. Вас жалко.

И еще добавлю: космополитизм не самая хорошая характеристика для человека.

Сережа, страна, гражданином которой ты являешься, - мой враг, поскольку она враг моей страны, которую я называю Родиной. Эти «москаляку на гиляку», «кто не скачет, тот москаль», бомбардировки Донбасса и так далее. Это откладывает отпечаток.

Після цього навіть вже не знаєш - радіти, чи плакати, коли читаєш від батька щось типу цього:

Было время, когда Россия правила миром. Они это знают и поэтому нас не любят.

С приветом

В.Грин

Досить несподівано, але раптом стало зрозуміло, чому в переважній більшості випадків спілкування із росіянами до цього часу - щось постійно заважало. Завжди виникало відчуття, що щось вони не кажуть. Чому не можуть відверто спілкуватися. Інколи, це набувало дійсно жахливих форм, як ось, наприклад - 

В цьому випадку йшлося про історичне дослідження козацької станиці Антоньєвская, де мої пращури вперше помічені у 1794 році, коли козаки, що приїхали сюди з України, збилали кошти на будівництво церкви. Зрештою, на моє прохання продати мені книгу в електронному вигляді я отримав повну відмову, бо там "важливі історичні документи, які можуть зашкодити російській федерації"...

В іншому випадку - дуже дивною стала реакція сестри, коли для того, щоб отримати документи з Томської області, які могли зберігатися в архіві Міністерства внутрішніх справ, щодо репресованих прадіда і прабабки, які також згадуються вище. Вона просто відмовилася будь-що робити від свого імені через побоювання проблем із владою. Історія власного роду і культурна спадщина виявилася для неї менш важливою за підкорення діючій владі...

Вже після початку війни, коли із багатьма росіянами я намагався спілкуватися і давати їм іншу інформацію щодо того, що відбувається в Україні - діалог із нею складався таким чином:

Ну а про типові діалоги, які повністю повторюють вкладені цим істотам у мізки пропагандистські твердження про "биолаборатории", "бандеровцы 8 лет бомбили дамбас", "сдавайтесь" - я просто навіть не буду згадувати.

Шкода, що цілком ймовірно завдяки цим істотам значна кількість історичних документів щодо моїх пращурів, які зберігалися в державному архіві Чернігівської області - можуть бути втрачені, так само як чимала кількість іншої історичної та культурної спадщини світу. Але їм - пох...

Нещодавно побачив чудове відео, яке пояснює їх відношення до всесвіту:

Дуже хочу вірити, що коли-небудь за кілька поколінь ми будемо вільні від цього відчуття огиди та відрази від будь-якого контакту із цією "нацією". 

А поки що, на завершення моєї трохи сумбурної історії, яка викликана спостереженнями за сьогоденням - результат мого тесту етничного походження.

Напевно, це і є пояснення того, що я завжди відчував себе у Північній Америці ніби вдома і чому я легко розмовляв англійською. Напевно це так само є поясненням певного єднання козацьких  та індіанських традицій ;) Щоб зрозуміти багато речей і передати їх нащадкам - їх треба було вивчити і цінувати. 

Бо воля - найвища цінність цивілізованого світу. 

Бо відсутність жаху - це невід'ємна частина вільної людини.

Бо творчість - найвищий сенс буття, що робить кожну вільну людину подібною до Бога.

Це наша фундаментальна відмінність.

Все буде добре. Так переможемо.

Про зміни

Щойно дали відбій тривоги, отже - нарешті маю трохи часу записати те, що вважаю за необхідне. 

Історій багато. Від початку війни таке відчуття, що швидкість плину часу уповільнилася вчетверо. Тобто, за три доби ніби то вже як два тижні минуло. І з енергетичної і з екзистенційної, і навіть із суто фізіологічної та психологічної точки зору все зрозуміло.

Щоб зберегти розум, постійно намагаюся за можливості дотримуватися звичного режиму. Підйом як завжди за розкладом (неважливо о котрій годині я заснув). Потім одразу - обов'язкова ранкова кава, сніданок з бутербродами і 15-30 хвилин на історичну документалістику. Робота та новини потім, але з початку треба знайти - де ж цей та сама точка, в якій цей історичний процес зациклюється та починається спочатку...

До речі, з цього приводу перша історія.

Все було зрозуміло вже у понеділок вранці 21 лютого. І вже тоді я почав пояснювати в усіх своїх розмовах, що відбувається. А у вівторок 22.02.2022 я вже казав кожному, що психічно хворий недодиктатор недоімперії, здається, має якійсь пунктік і почав Третю Світову Війну в таку красиву дату. Так само, як минулого разу він атакував Грузію 08.08.08...

Рано вранці 24 лютого, коли я прокинувся о п'ятій годині ранку і за кількістю повідомлень у смартфоні вже було зрозуміло, що відбувається. Проте я навіть не став дивитися, що там. Натомість, як завжди, зробив каву та сніданок, подивився уривок "Русскіє Євреї" у виконанні Леоніда Парфьонова. І тільки о 5:30, коли над будинком просвистіла ракета (дуже дивний звук, який разюче відрізняється від будь-яких звуків мирного життя) - я зрозумів, що пора відкривати повідомлення і починати працювати...

Таким чином, я свідомо дав собі додаткові пів-години мирного життя.

Далі все зрозуміло. Повідомлення, координація, звіти і таке інше... Працював як завжди і тільки коли діти прокинулися (як завжди о 6:30) - мав сказати дружині, що Росія розпочала підступну, мерзенну війну проти України.

Таким чином, я свідомо дав їм ще додаткову годину мирного життя.

А життя змінилося миттєво. Все, про що раніше можна було думати і планувати, раптом, стало неважливим. Хотілося одразу бігти до військкомату і реєструватися у теробороні, але координатор сказав "цить, працюй там де ти є і тим, чим найкраще можеш". І з того часу постійно я зустрічаюся з десятками людей, пояснюю, роз'яснюю, відповідаю на запитання... Про мене пишуть в газетах, беруть інтерв'ю... Це надзвичайно важливо, бо ще й три дні по тому все одно люди, які не стикаються із цим - не вірять в те, що це відбувається насправді...

Дітям пояснили необхідне, підготували речі, вирішили, що тікати нема куди а і немає необхідності. В поточній ситуації, як на підводному човні, кожний зайвий рух і метушня створює додаткові проблеми та погіршує ситуацію. Хлопці, вислухавши мене, спочатку якось самостійно почали тренуватися на комп'ютері воювати в умовах міста. Навіть однакову форму наділи... Жартую, але не дуже. Міша взагалі знає все і я постійно уважно слухаю усе, що він каже. Він зчитує інформацію безпосередньо з Космосу. Про це окремо розповім.

Разів у 100500, порівняно із подіями Зими що Нас Змінила, зросла відповідальність і відчуття єдності. Страху не було. До цього були давно вже готові і вдома від березня 2021 року постійно підтримуваався необхідний запас продуктів та необхідних речей. 

Разом із нами блискавично почав змінюватися і світ навколо. На другий день героїчного спротиву орді варварів "мишебраттів" було зрозуміло, що жодної милості до них не буде і це є, насправді, кінець імперії. Тієї самої, про яку протягом року я детально розповідав своїм студентам з усього світу. Яку колись, по молодості, я вважав за батьківщину.

Отже, тепер слово - моя зброя. Допоки маю електрику та інтернет - продовжую. Навчаю студентів українській мові. Мові - вільних людей, які із величезною підтримкою з усього цивілізованого світу зараз борються за своє майбутнє та майбутнє вільних людей.

Слава Україні. Героям Слава.

Слава Нації. Смерть Ворогам.

Прощавай зброя?

Зранку хотілося так багато сказати... Стільки цитат одна за одною спадають на думку...

Але єдине, що я пригадую зараз - це власні відчуття з дитинства. Коли без попередження (як це зазвичай бувало в Барнаулі у разі навчальної тривоги) раптом посеред дня тишу і спокій розірвала сирена тривоги.

Здається, це був 1983 чи 1984 рік. Апофігей апофєозу радянської імперії. Я був один на дворі і якось не було нікого, ніби вимерли усі сусіди. Я ніяк не міг зрозуміти, що ж робити, озирався по сторонах, побіг додому, і, зрештою, сів на сходи у під'їзді на першому поверсі та став плакати.

Я очікував, що все, це кінець. Зараз прилетять ракети і знищать мене разом із містом, в якому я живу. За кілька хвилин в той самий під'їзд зайшла Мама. Це було несподівано, тому що зазвичай вона не приходила на обід. А тут це було ніби явлення ангела, що зійшов з небес щоб урятувати мене.

Мама приходила уві сні ще минулої п'ятниці. Загалом, здається, всі родичі з того часу приходили. До сьогоднішнього ранку я вважав, що це вийнятково через мою зануреність в історію роду і пошук родичів.

Але бачу - ні. До того ж виявилося, що не тільки зі мною таке було. Наші предки прийшли до нас зараз. Напевно, щоб попередити та допомогти. 

Інша історія - варта окремої публікації без коментарів. Ввечорі 22.02.2022 мав розмову з другом дитинства. Пробував пояснити йому, що до чого... Давав різні приклади і статті про цивілізації і різницю світів, казав про те, що наступна війна буде останньою і найбільш руйнівничою в історії людства...

Глухо. Ось що він вважає за правду. І сьогодні о 4:30 ранку весь світ побачив, як реалізується їх варварське плекання домінування і знищення...

Sergey Green · Farewell to Arms - Reply from Russia

MSH!

В течение месяца вся семья ждала Зиму. Все потому что каждое утро Миша торжественно объявлял, сколько дней осталось до Зимы. На самом же деле, конечно, сын с нетерпением ждал своего Дня Рождения.

И сегодня, наконец, мы дождались. Доброе утро нового года жизни, Миша. 

Как и каждый из нас - Миша особенный человек. 

Как-то так сложилось, что уже в шесть лет - он человек глобальный. У него нет границ, он иногда легко общается со сверстниками из Японии или Таиланда. 

В апреле этого года Миша придумал и весьма ответственно подготовил свою первую выставку картин. Ни много, ни мало - а выставку в честь первой годовщины семейных кинозалов, которые проходили каждое воскресенье и неизменно сопровождались билетами, которые Миша рисовал и раздавал всем гостям. Папа, как мог, помогал, гордился и демонстрировал достижения сына, поэтому теперь Миша рассылает свои картины по всему миру (пожалуй, это самое яркое воспоминание за минувший год...), а в ответ получает подарки и поздравления от своих почитателей. 

Вот, например, Дэни из Испании...

Миша, как и его Отец в свое время (и, вобщем-то постоянно...), целенаправленно именно РАЗДАЁТ свои работы. Конкретному человеку выбирает или рисует отдельно конкретную картину. Чтобы как-то сохранить и систематизировать этот процесс - пришлось открыть отдельный проект и начать сохранять информацию. Так на карте становится все больше точек, где хранятся оригиналы первых картин Михаила Грина:

Что поделать - теперь приходится срочно помогать сыну думать над брэндом и оформлять информационные каналы, пока рабочий вариант полу-шутя, полу-серьёзно родился вот так:

Misha = MSH = Mikhail Sergeevich Hrin (так в украинской транслитерации)

Одним словом - наверное не зря, все-таки, на год раньше разрешенного возраста его взяли в художественную школу. Хотя, конечно, многие знакомые художники говорят в один голос - пусть чувствует и делает что хочет и как хочет, пусть ищет свой собственный стиль и путь, не следует его втискивать в какие-то общепринятые рамки...

Но не изобразительным искусством единым, как говорится. Многогранный талант растёт. Читает, считает, пишет, составляет списки, чертежи и строит, репетирует песни под аккомпанемент домры. А в канун своего шестого дня рождения - сочинил стих. Насколько мне помнится - это первый его такой акт творчества и, что самое важное, свой стих он сочинил сразу на Украинском языке. 

Попросил ему помочь записать, чтобы не было ошибок и было красиво. Что Папа с Мамой и сделали. То есть, как и подобает истинному творцу - он Продиктовал свое Творение и оно было записано.

Мы пока не интересовались авторским толкованием. Да, наверное, и не к чему это сейчас. Как мне кажется - все понятно без критиков.

Стих (подається мовою оригіналу, правопис і пунктуацію автора збережено)

 

Зима, зимонька -

Ти холодна.

Теплі куртки одягати,

і гори холодні на верху,

і дощик,

і лід холодний знизу.

І новорічні гірлянди

на ялинках,

і зірочки, і сніжинки падають,

і у кожного Новий Рік,

і Дід Мороз приходить...

С Днем Рождения, сын! Спасибо, что ты помогаешь. 

History and Heritage

В июле этого года я начал работать с одним интересным проектом, который называется "History and Heritage Institute". Если коротко, то суть его заключается в сборе, систематизации и организации информации о предках и родственниках.

В силу необычности своей фамилии (никогда не забуду этот разговор с отцом накануне своего первого урока английского языка в школе, это было в далеком 1987 году...) я интересовался родственными связями и происхождением, но 25 лет назад сознательно остановил свой поиск и исследование "до лучших времен". Думал, вот когда-нибудь в будущем наступит время и я буду заниматься серьезно...

Похоже, это наконец произошло и пришло время собирать камни.

Генеалогический поиск и исследование - весьма своеобразная деятельность, которую с полным правом можно отнести к категории "вечного" бизнеса. Кроме того, погружение в персональную историю это глубоко философская тема и, конечно, далеко не всем дано её понять или перенести это погружение. Иногда (и, по моему опыту общения с разными клиентами - чаще всего) это очень болезненный процесс. Но именно философия определяет мотивацию и результаты и с неё нужно начинать.

Впрочем, в последнее время мне часто приходится от разных, скажем так, не очень глубоких людей своего рода упрек. Дескать, философия?! - глупости какие! взять да и поделить всё... украл, выпил, в тюрьму - романтика!... Шариковы - они никуда не делись и конфликт между активным меньшинством и биомассой всегда был есть и будет. Вероятно, в этом балансе есть смысл бытия... Но об этом в другой раз, пожалуй.

Неожиданно красиво, трогательно и просто смысл изучения личной истории объяснил мультфильм студии Pixar с ничего не говорящим названием "Коко". Настоятельно рекомендуется к просмотру детьми и взрослыми любого возраста. 

Следует отметить, что с тех пор, как неделю назад я отметил свой 44-й день рождения - как-то изменились ощущения внутри. В частности, когда я теперь смотрю на себя же самого в 2013 году, отвечающего на вопрос журналиста о семье - я словно смотрю на совершенно чужого человека. Мало того, что от волнения все перепутал, еще и совершенно переврал ) 

Но, тем не менее, это тоже история. 

На данный момент я продолжаю пробовать и разрабатывать документы, шаблоны и подходы к организации и управлению процессом исследования. И все более интересным и захватывающим этот процесс становится. Использую в первую очередь собственные данные для изучения. Пока в семейном дереве 319 человек в 7 поколениях...

Один из инструментов, который мне понравился и которым я пользуюсь - международный проект MyHeritage. Почти что в аккурат ко дню рождения получил оттуда интересный результат исследования, выполненного для сына. Анализ ДНК показывает на карте откуда происходит генетически Павел Сергеевич и где, соответственно, проживают в основном его генетические родственники. Вот как это выглядит.

Мало того, что сегодня утром я как раз собирался написать нечто подобное про историю семьи. Так еще и благодаря Фейсбуку двоюродная сестра Елена дала дополнительный толчок. 30 октября последний из живых детей Ивана Васильевича и Тамары Алексеевны Журавлевых, мой дядя Алексей Иванович отметил 45 лет семейной жизни.

Кстати, сегодня у него день рождения. Ему 67 лет.

Когда я был маленьким, дядя Лёша всегда казался мне образцом мужчины. Красивым, сильным, спокойным и рассудительным. Я всегда смотрел на семью дяди как будто рыбка из аквариума. Понимая, что это какой-то другой мир, интересный и увлекательный, но совершенно несовместимый с моей окружающей средой. Возможно именно поэтому позже столкновение этих миров было весьма болезненным и катастрофическим...

И, тем не менее, это тоже история. И я ее уважаю точно также, как и любую другую. Без прошлого - нет настоящего и будущего. Они вместе и всегда неразрывно связаны между собой.

Поздравляю, Алексей Иванович. И, конечно же - Ирина Васильевна. Желаю здоровья и уверенности. А также простого человеческого счастья.

Сожалею, что это день с 1988 года совпадает с другой датой. Занятая приготовлением застолья для своих сыновей, прямо на кухне упала и мгновенно скончалась их мама, моя бабушка - Соколова (Журавлева) Тамара Алексеевна.

Я помню. Я передам дальше память обо всех вас.

Традиционно, в конце нужно сказать: 

Спасибо, Мама. Спасибо за то, что начала это для меня.

Некоторые не уходят

 Я так часто за последний год рассказывал историю, как я изменил свою жизнь, что, пожалуй эта история и сама изменила меня. Словно подтверждением этого факта сегодня оказался текст, который я считал давно утраченным. Свой текст...

В те незапамятные времена, когда был жив вот этот юноша бледный со взором горящим - таких текстов было просто море. Целыми пачками они громоздились в ящиках и на столах. Я раздавал и раздаривал самодеятельно изданные сборники стихов или специально по случаю какого-нибудь праздника написанные истории в прозе. Периодически я обрабатывал и систематизировал их. И во времена, когда компьютеров еще не было так много, как теперь - приходилось с кем-то договариваться о времени, чтобы поработать с убогим текстовым редактором.

В те времена интернета еще не было, а до того времени, когда он стал массовым - всё материализованное творчество куда-то исчезло. Да и человек, стоявший за этими страницами - тоже исчез.

И вот сегодня, разбирая семейные артефакты, я обратил внимание на черную папку, которую очень любил в свое время. Такая чёрная, такая жесткая и такая зловещая... Я и маленьким был - очень любил держать эту папку в руках. А когда Мама разрешила мне ее забрать себе в постоянное пользование - это была одна из самых больших радостей в моей жизни. 

Возможно, это была первая сбывшаяся сокровенная детская мечта. Аккуратно я вывел тогда на листочке буквы и в специальный прозрачный кармашек папки вставил бирочку с такой надписью:

Грин С.В. (Серж) 

AUT BIBAT AUT ABEAT

И вот, значит, заглядываю я внутрь этой папочки и обнаруживаю там осколок прежнего мира. Чудом уцелевший текст пьесы "Некоторые не уходят".

Как водится, ворох идей промчался неспешным табуном. Стих, сохранившийся рядом с пьесой, я даже начитал и записал заново. Сам текст пока просто отсканировал и сохранил копию в PDF. 

Хорошее начало хорошей новой истории?